Балакучий шинок

Счастливая жизнь без хунты.

Ничего лишнего.

История жертв 18-21 февраля 14го

Путин пригласил Дмитрия Медведева проинспектировать работы по экологической очистке Земли Франца Иосифа. (если вы понимаете о чем я)

Про реформы

Пока основной аккаунт в бане, запощу-ка я с резервного

Я тут недавно наткнулся на пост, что, мол, хуево все - реформ нет, ведь люди их не видят. Не скажу, что "припекло", но появилось ощущение, что в воздухе витает недосказанность. Ведь согласитесь - если вы не видите слона, то не значит, что слонов не существует. Может, тоже самое - и с реформами?

Я намеренно не стану затрагивать материи типа "а что жи сделала власть, чтобы лучши жилось". Не потому, что мне что-то скрывать надо, или от того, что я запутать всех хочу. Нет. Я это пропускаю потому, что у нас типичная ситуация "42". Когда зная ответ, мы не совсем понимаем о чем был вопрос.

От чего-то большинство людей думает, что реформы - это что-то такое мягкое и пушистое, типа котенка. Их можно гладить, любить, и очень, очень хотеть, и взамен они одарят всех лаской и теплом. Авотхуй. Потому, что реформы - это вовсе не про благополучие и не про благоденство. Внезапно, реформы часто работают против этих вещей - особенно на первых порах.

Давайте для начала на пальцах: вот есть алкоголик Вася. У Васи болит печень и поджелудочная, и он - в полушаге от цирроза, диабета и всех сопутствующих проблем. У Васи есть два пути: продолжать бухать, т.к. когда под градусом - то организму как-то похуй что с ним происходит, да и состояние вполне себе удовлетворительное. Или бросить пить. Последнее - это абстинентный синдром, преодоление психологической зависимости, необходимость жрать лекарства, ограничивать свой рацион, и да - будут ныть все поврежденные алкоголем органы. Угадайте, какой путь легче, а какой - является реформами, пускай даже в жизни отдельно взятого организма.

Нашу страну и общество сейчас трясет - мы отказались от блаженного "социального государства", которое не могли себе позволить. Вместо того, чтобы приложиться с утра к пивасику, и снять похмелье, мы отправились на пробежку. Это будет адский марафон, но он положит начало нашему пути к нормальной жизни. Нас мучит абстиненция - еще вчера мы вкушали доллар по 8 и "социальную" коммуналку, а сегодня приходится, надрываясь, еле переставлять ноги.

Думаете, это не так?

Окей, немного оглянемся назад, и осознаем, что такое реформы. Реальные реформы, а не показуха, и не переформатирование фасада при сохранении гнилого нутра (когда Вася перестал пить стекломой, и переходит на абсент - блаародна жи!). В конце-концов, "реформа" происходит от французского réforme - "изменяю". Т.е. в принципе, свержение демократии и установление тоталитарного гнета - это тоже реформа. А вы как думали :)?

Итак, обратимся к историческому опыту реформ. Радикальные развлечения тиа французской революции я рассматривать не хочу, т.к. это не совсем честно - первопроходцам всегда тяжело. Потому давайте начнем с чего-то "безобидного". Например, внедрения конституционной монархии в Англии. В ходе этой весьма простецкой реформы произошел неслабый такой раскол на тори и вигов, вооруженное восстание, а сама реформа заняла лет эдак 100 - от идеи до воплощения. Под шумок произошло французское вторжение, обнищание населения, попытка реванша монархистов и много всего веселого. А ведь всего-то монархию ограничивали, и даже не отменяли.

А какая прелесть - реформы в Южной Корее! О, это была песня! Полувоенная диктатура с двендцатичасовым рабочим днем, доносами, пытками и расстрелом всех несогласных. 16 лет зрады! Злочынный режим, устроил своим граджанам такой коммунизм, что Северная Корея казалась раем. Хуже того - проклятые власти Южной Кореи самым преступным образом накачивали баблом чеболи - фактически, местные ДТЭК и Приватбанки местных же олигархов. Ну прелесть же, да? Зато там были реформы. Самые, что ни на есть быстрые и решительные. Примерно та же ситуация - во всеми любимом Сингапуре.

Примеров того, что такое реформы - море. Тут вам и осчастливленные Тэтчер шахтеры, и Ржавый Пояс в США, и Чили с Пиночетом. И нигде и никогда реформы не принесли счастья немедленно, даром и всем. Более того - никогда в истории реформы не проводились быстрее, чем за 15-20 лет. Даже в любимой многими постсоветской Польше.

Разумеется, мне могут привести в пример реформы в Грузии, когда за пять лет страна взлетела в различных рейтингах и списках с самого дна в топ-лист. Это будет справедливым замечанием, мол, могут же. И я отвечаю: да, могут, но каков итог?

Давайте без лишних восторгов посмотрим на результат действий реформаторов - большинство из них смылось из страны, как только сменилась власть, а на них открыли уголовные дела. Я не сомневаюсь, что часть дел (или пускай даже все из них) - сфабрикованы и являются политическим заказом. Но тогда возникает вопрос: а как же реформы? Выходит, не дуалось отделить суды от власти? Выходит, если и удалось, то суды остались коррумпированы? Выходит, реформы не состоялись?

Заметьте: я не говорю, что реформы в Грузии провалились. Я лишь указываю на тот факт, что за 5 лет активных перемен, закрепить их безвозвратно не удалось, и происходит медленный, но откат обратно, к коррупции и нищете (да и скажем прямо - благосостояние населения Грузии особо вверх не рвануло).

То есть, если подвести итог, то реформы - это штука очень сложная и неочевидная:
- Реформы требут времени.
- Реформы требуют необратимости.
- Реформы всегда ведут к ухудшению благополучия сегодня за счет его значительного улучшения завтра (если не происходит откат).
- Реформы не всегда видны "невооруженным" глазом.

В чем проблема наших реформ и реформаторов - помимо типичных проблем, присущих этому процессу?

Прежде всего, это, конечно, ужасное медийное сопровождение. Очень многие действительно важные шаги просто не получают никакой огласки и разъяснения. Тут, конечно, вина лежит и на властях, и на журналистах - первые не особо пытаются донести мысль до народа, вторые - привыкли раздувать скандалы-интриги-расследования, и им просто неинтересно и невыгодно объяснять, почему так важен тот, или иной закон - рейтинги на этой тягомотине не сделаешь.

Вторая проблема - это инерция общества. Майдан и все его чаяния - по сути - это чаяния среднего класса, который худо-бедно, но успел оформиться в Украине. Однако, этой прослойки пускай и хватило для того, чтобы сковырнуть Овоща, и мало-мальски "зажечь идеей" социум, но вполне закономерно запал прошел, а проблемы с наскоку решить не удалось (типа кому-то удавалось). И вот тут включилась та часть людей, которые майдан "проспали", или были изначально против него настроены, и тут же понеслась волна про доллар по 8, про дешевую коммуналку итп. Условно говоря, это - те самые "алкоголики", которые не хотят никаких пробежек, а хотят отправиться в небытие в блаженном опьянении "социльным государством".

Пересекаясь между собой, они создают весьма неприглядную картину - власти уже третий год рассказывают про какие-то свершения, а большинству людей все хуже и хуже. Разумеется, эта ситуация порождает недовольство, особенно - сради самых поляризированных слоев - пламенных реформаторов, которые требуют то ли всех расстрелять, то ли люстрировать и беспросветных совков, которые грезят своим пломбиром по пять копеек. Такой расклад порождает отличную среду для манипуляций - ориентирующиеся на реформы люди легко попадаются на "радикальную" риторику (что отлично продемонстрировала движуха с блокадой), а их оппоненты - легко цепляются за российские СМИ с их сказками про кисельные реки и молочные берега (или как там было).

К сожалению, ни быстрого, ни очевидного выхода из этой ситуации нет. Единственное, что я берусь утверждать наверняка - это что пока мы не научимся хоть немного договариваться друг с другом - кина не будет. Зато будет бесконечная генотьба за тарифы, в результате которой каждая следующая итерация будет хуже предыдущей.

Дополнение:

На другом ресурсе мне на этот пост ответили, что, мол, надо не про "далекое прекрасно" писать, а про нашу сегодняшнюю зраду и злочыны. Поскольку ответ вышле больше, чем "иди нахуй", то добавлю я его сюда тоже:

Нет, дорогой. Это так не работает - к моему преогромному сожалению. Значит, смотрите: вот, допустим, присел Насиров, следом Ефремов и ко. Судьи стали честными, налоги снизились, войну мы выиграли, враг бежал. Как по-вашему это скажется н вашем качестве жизни? Отвечаю: никак. Максимум - дороги будут чуть лучше, а общественый транспорт - чуть чище. Но это - максимальный возможный эффект.

Почему так? Поясняю: потому, что личное благосостояние никак не зависит от коррумпированности властей. Думаете нет? Вот смотрите, допустим, я - бизнесмен, и держу... ну, не знаю, сеть магазинов "Сильпо". И вот для меня настала долгожданная пора - налоги можно платить честно, отжима не бояться, за крышу не платить. Что я сделаю - повышу всем работникам зарплаты, или куплю себе яхту на совободившееся бабло? Должно быть, второе. Работники-то и так будут работать. Куда они денутся?

Как говаривал Джек Воробей, смекаешь? Бизнесу - какие бы идеальные условия ни были - не выгодно повышать издержки - в том числе и зарплаты. Тем более, что "и так схавают".

Издадите самый справедливый указ, что бы работодатели немедля повысили всем зарплату? Да говно вопрос - издавайте. Дистрибьюторы тут же взвинтят цены. А как ианче? Денежная масса увеличилась - инфляция подскочила. Не издадите закон? Ну, тогда и зарплаты в 2000 грн - никуда не денутся.

Понимаете ли, борьба с коррупцией и балгосостояние народа - очень слабо связаны. Да, они пересекаются - в виде ровных дорог и нормальной медицины, но честные суды не значит высокие зарплаты. А севший Насиров - не означает комфортные поезда.

Это не значит, что с коррупцией не надо бороться. Нет, надо, и борьба должна быть бескомпромисна и беспощадна. Просто не надо забывать, что не в ней одной дело. Культура труда - это стольже неотъемлемая часть здорового общества, как отсутствие коррупции и ровные дороги.

И, кстати, пока вы будете на каждом шагу писать про то, как все плохо и ужасно - вы добьетесь только одного - очередного социального взрыва с еще большим падением уровня жизни. И так - до тех пор, пока не добьетесь диктатуры какого-нить отморозка. Хорошие перспективы, да?

Українське вугілля у цифрах.

"...Статистика українського видобутку, споживання та імпорту вугілля добре демонструє декілька речей: фактичну неефективність державної політики зі зменшення залежності України від енергетичного вугілля не тільки з т.зв. ОРДіЛО, але й навіть Росії; монополізацію української вугільної галузі окремими гравцями; та розповсюдженість різноманітних схем які б дозволяли отримувати донецьке вугілля з найбільшою вигодою для великого бізнесу й надалі..."

Повний текст-     https://komiretz.com/ukrainske-vugillya-u-cyfrakh/

ЦРУ передбачило "половину зрусифікованих" українців до 2025 року

Російську мову возвеличували до статусу радянської латини, а українську називали сільським діалектом. Дисиденти відкрито виступали проти русифікації. Подекуди, партійний істеблішмент УРСР захищав мову, - йдеться у розгорнутому звіті ЦРУ від 1975 року.

Українська республіка була найважливішою для Москви після Російської, констатував аналітик і додавав - русифікація ефективніше централізує радянську імперію, аніж перебирання повноважень з регіону у центр.

Українська за складом, нероздільна за суттю

Радянським союзом керувала Комуністична партія, що дедалі більше набирала популярності. В Україні кількість її членів не просто збільшилася, а й зросла частка етнічних українців у ній. У 1972 році їх було 75%. 20 із 24 перших секретарів обласних комітетів були українцями.

Але місцева еліта не здобула контролю над партією. Київські партійці служили, а не господарювали, адже з Москви контролювали всі рішення та призначення.

Українізація партії, робить висновок автор документу, не додала політичної автономії Українській Радянській Соціалістичній Республіці (УРСР).

Російськомовні українці - між радянським народом і старшим братом

Генеральний секретар Центрального комітету КПРС (ЦК КПРС) Леонід Брежнєв пропагував створення «радянського народу». Колишнє гасло про рівність та допомогу між націями генсек замінив на концепцію «старшого брата», яка фактично позначила русифікацію.

Російська поступово стала основним засобом комунікації партійців та військових, мовою діловодства та побутового спілкування, особливо у східноукраїнських містах. Цією мовою говорило дедалі більше студентів та учнів.

Шкільне законодавство дозволяло вільно обирати мову навчання. Проте, верховенство російської у вищих навчальних закладах і закриття українських шкіл не залишали вибору батькам. Крім того, якщо в російських школах українську мову вивчали за бажанням, то в українських - російська була обов'язковим предметом. Мовчання батьків у цій ситуації також вплинуло на долю рідної мови, зауважує аналітик.

Загалом, чим вищий рівень освіти та кількість міського населення на певній території, тим частіше використовували російську, як мову навчання. Зокрема, звіт ЦРУ посилається на неофіційні дані, де йдеться, що у кількох містах на Сході України - імовірно, Дніпропетровську та Донецьку - українські школи зникли взагалі. В Донецькому університеті, як свідчив професор-емігрант, викладали виключно російською.

Російська стала радянською латиною, а українська - сільським діалектом

Російська в СРСР була інструментом комунікації на кшталт латини у середньовічній Європі. Її культивували, як престижну мову спілкування всіх радянських націй. Українську вважали народною, а дехто з жителів міст навіть називав вульгарним сільським діалектом, звітує документ.

Вживання російської мови в Україні

Про ефективність русифікації свідчив той факт, що молодші громадяни більше спілкувалися російською. Якщо 22% етнічних українців, старших від 50 років, вважали її рідною, то для молодших жителів східних міст цей відсоток був удвічі вищий.

Мішані шлюби між росіянами та українцями також сприяли успішній асиміляції. Вони складали більше від чверті всіх одружень, що відповідало найвищому показникові з-поміж всіх республік, окрім Латвії.

Неорганізовані, але сміливі українські дисиденти

На відміну від колишніх підпільників, дисидентський рух був роздрібненим, а його учасники не надто цілеспрямованими та войовничими. Водночас вони діяли відкрито: страйкували, влаштовували демонстрації, писали петиції, публікували матеріали.

Особливо діймало радянський режим те, що дисиденти були різних професій. Зокрема, гуманітарних - вчителі, філологи, письменники, історики, літературознавці, журналісти й адвокати. Та були й представники науково-технічних сфер.

Попри різницю у поглядах щодо тактики боротьби, українські відступники однаково були незадоволені владою, вимагали більшої свободи і децентралізації. Такий висновок робить аналітик ЦРУ на основі положень листівки, яку цитує у документі.

З-поміж дисидентів найбільше виділилися «шістдесятники» - група проєвропейських, гуманістичних, патріотичних поетів. Попри арешти, вони відкрито заявляли про національну гідність і закликали до захисту рідної мови.

Українські партійці проти дисидентів

Партійна еліта УРСР захищала радянський режим, адже була його частиною. Однак, лідери в регіонах неоднаково підтримували ініціативи пана Брежнєва щодо централізації.

Зокрема, зросійщена дніпропетровська група вороже ставилася до дисидентів. Звідси вийшло багато партійних керівників, зокрема, Леонід Брежнєв та Володимир Щербицький.

Донецька партійна еліта менше залежала від Москви. Впродовж 1960-их років тут різко зросла кількість партійців, що перетворило місцеву організацію на лідера в Україні. Цей факт, разом із економічною потужністю, змусив українських та московських керманичів враховувати потреби регіону. Позиція цієї групи щодо брежнєвської політики була пасивною та нечіткою.

Харківські керівники спочатку підтримували письменників-дисидентів, але згодом їх переслідували. Звідси «вийшов» Петро Шелест, який очолював Київський обком, а потім став Першим секретарем КПУ.

Шелест - васал, що любив свій маєток

Петра Шелеста американці нарекли «васалом, який любов'ю до свого маєтку спровокував лють у пана».

Український керманич підтримував донецьке вугільне лобі. Зокрема, на 24 з'їзді КПУ він відкрито обурювався, що за останні п'ять років на Донбасі спорудили лише дві нові шахти.

Петро Шелест не обмежувався колом економічних питань. На з'їзді Спілки письменників України він закликав оберігати українську. «Ми повинні протистояти…засміченню нашої мови» - цей вираз позначив використання російських слів - пояснює документ.

Партійний керманич ініціював зміни в освіті. Зокрема, у 1965 році Міністр вищої і середньої спеціальної освіти УРСР Юрій Даденков письмово дав розпорядження ректорам ВУЗів читати лекції українською. Петро Шелест був готовий підписати цей наказ, але його скасували з центру.

Головного українського комуніста підтримувала більшість керівників обкомів УРСР і навіть декілька лідерів інших республік. Можливо тому, припускає автор, після звільнення з посади Першого секретаря КПУ йому не дозволили повернутися у Київ.

Володимир Щербицький - вірний Брежнєву

Після Петра Шелеста українську компартію очолив Володимир Щербицький, виходець із дніпропетровської групи. Він був «людиною Брежнєва», але не підлабузником, як, наприклад, деякі керівники центральноазіатських республік, вважали у ЦРУ.

Найперше пан Щербицький перейнявся кадровими питаннями - звільнив 10 з 25 Перших секретарів обкомів партії.

Потім новий керівник атакував українських дисидентів. У Львові пройшли два інсценованих гучних судових процеси над туристами, яких звинуватили у зв'язках з Організацією українських націоналістів.

Україна володіла майже всім необхідним для незалежності

Українці не мали досвіду політичної самостійності, однак, володіли великим європейським культурним спадком, зазначає автор у висновках ґрунтовного дослідження.

Економіка була відносно збалансованою, а суспільство селян за півстоліття перетворилося на націю зі строкатою соціальною структурою.

Однак, дві риси відрізняли Україну від сусідніх Польщі та Чехословаччини. Найперше, це відсутність національних збройних частин. Війська, що дислокувалися на території України, були мішаними і складалися з представників всіх народів СРСР.

По-друге, українські партійці та урядовці були більше інтегровані у радянську систему, аніж їхні чехословацькі колеги.

Аналізуючи масштаби русифікації, звіт ЦРУ від 1975 року передбачав, що вже через десять років кількість росіян та зросійщених українців становитиме третину населення України і половину - через п'ятдесят.

Москалі - не слов'яни.

...Хоча гектограм N3 звичайний як для східного європейця, так і для сибірських хромосом Y, іншиі зазвичані сибірські або монгольські гектограми (Q і C) мають вплив на хромосому Y.  Поширення  Y хромосоми  N3  дає звіт про 95% хромосомного спектру Y у росіян...

    ... Багатовимірне шкалювання (MDS) автомодельности, що порівнюють  етнічну і міжетнічну варіацію хромосоми Y в Європі,показують, що добре виявлені  сигнали не перетинають міжетнічні межі, окрім між поляками, українцями, і центрально-південними росіянами, таким чином виявляючи їх надзвичайний розділ патрилінійного походження."

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Своїми словами - кацапи генетично на 95% є угро-фінами   (не слов'янами !)  Вони носії сибірского (монгольського) генетичного коду.

https://t.co/NFtlZQQeid